Майже люди? – Це його дуже веселило. – Ще чого не вистачало – смертних людей з цілими душами в нормальному світі. Найліпше, що можеш вигадати, коли збираєшся загидити і занапастити світ, це заселити його смертними нікчемами, тобто людьми. Бо де є смертні, там обов’язково з’являються і заздрість, і ненависть, і манія накопичування чогось матеріального, не завжди конче необхідного. Для того існує цілий арсенал зброї: грабіжництво, злодійство, вбивства, зради, обдурювання, приниження, холуйство, скнарість, шалене бажання карати, а не милувати, мститися, а не прощати. Список можна продовжувати.
– Але, – не втрималася Мальва, – вони це й самопожертва, і любов, і віра, і щедрість.
----------------
Самовпевненість, Остапе, породжує самозакоханість, – спокійно та трохи сумно говорила Птаха. – Тішуся дуже, що ти не такий.
Вони стояли на березі колись великої води. Тут колись було море, тут мешкала вода. Остап ходив світом свого народження, світом, який дав йому життя, і… нічого не відчував. Зовсім нічого. Ус е довкола було мертвим. Навіть мертвих мушель на дні колись активної води не залишилося. Ус е стерлося, знищилося, все заковтнув час. Товща пилу вкривала світ. Мертві сади, мертві міста, мертві ліси, навіть небо здавалося мертвим, якимсь несправжнім, наче зліплене, правда, не дуже якісно, з брудного пластиліну. Сірий смуток над головою, відсутність будь-якого світила і сіра печальна похмурість довкола.
--------------
Чому? А тому, що не можна вбивати. Найголовніша та найважливіша аксіома всіх світів, вимірів, галактик, релігій, вірувань, філософських учень та повчань. Бо, коли вбиваєш, пам’ятай, даність завжди повертається. Посієш смерть – вродить смерть, посієш біль – вродять сльози, посієш розпач – народиш горе.
-------------------------
ЗМУСИТИ КРОТА ЛЮБИТИ НЕБО – ЧИ ЦЕ НЕ ЗАНАДТО? ШУКАТИ ЗОРІ ПІД ЗЕМЛЕЮ – ХІБА НЕ ЗБОЧЕНСТВО? Їх просто там нема.
--------------
Люди, котрі вважали себе творцями, забули того, хто їх породив, і захотіли знищити того, хто дав їм життя. Люди, котрі сплюндрували інші прояви життя у своєму світі, вважаючи лишень себе справжніми повноцінними творцями. І земля, і небо просто в один день відмовилися їм служити. Небо розчахнулося і впало на голову самозакоханих творців вогняним дощем, а потім вогонь став водою. І ті, хто не згорів, утопився. Але вода – це життя, і, щоб забрати у того світу останню надію на «почати знову», земля відкрила свої криниці і забрала воду, замкнувши навіки в собі всю силу та міць, замкнувши життя.
-----
Мати-земля довго опиралася почуттю справедливості, бо дуже любила своїх дітей, але нарешті зрозуміла, що її діти перетворилися на ворогів, навіть більше – на вбивць. Я приклала руку до серця, а другу опустила у воду. Так, вода – це те єдине, що ще не встигли твої одноплемінники повністю тут споганити. Її частина була захована, взята в кайдани назавжди, як вони собі гадали. Але частина все ж ще мала в собі життя і була тією тонкою ниточкою, яка зв’язувала землю, небо та стихії. Я знала, що просити землю ще помилувати людей у цьому світі безглуздо. Вирок виголошено: світ заслуговував повного знищення.